Для чого я пишу?
Для себе.
Таке враження, що я сама себе взяла рукою за потилицю і тикаю носом у це все.
Я злюсь. Боже як я злюсь.
На всіх вас, хто знайшов місце у цій революції. На всіх, хто допомагав, хто варив борщі і носив бруківку, хто сортував ліки і був диспетчером на телефоні. А я - ні.
Мені здається, що всі знайшли собі місце, тільки я одна здавала сесію і вила періодично між тим. А потім закрилась в дома, і не вмивалась до самого вечора. Тупила в екран. І злилась.
Мені страшно, але злюсь на чоловіка. За те, що він двічі їздив на майдан. За те, що був одним із ініціаторів бойкотної ініціативи. За те, що віз постраждалого хлопця у Франківськ. За щонічні патрулювання. За те, що він зараз із автомайданівцями перекриває вулиці для забезпечення траурної процесії. А я - ні.
Я злюсь на Данила найбільше. І ненавиджу себе за це найбільше. Злюсь тільки тому, що він є. Що мені не було на кого його лишити. Що я не могла іти і їхати туди, де мені хотілось бути насправді. За те, що він не спав ночами. За те, що просив виключити цей злий майдан і без кінця питав чому я плачу. "Тому що той лицар помер?.."
Я злюсь і почуваю себе маленькою, мізерною і нікчемною. Я злюсь на те, що яжемать, і на всіх, хто мені казав, що я роблю найважливіше - сиджу вдома з дитиною. А я не хотіла.
Мені здається, що я не жила останні три місяці. Я не пам'ятаю майже нічого.
Я не знаю куди далі. І навіщо я далі.
Це дуже страшно - не знати навіщо я.
Не пам'ятаю коли виходила на вулицю. Мені страшно. Я боюсь, що хтось прочитає в мене на лобі, яка я нікчемна і незначна, і насварить пальчиком за це.
Я наказую себе тим, що постійно дивлюся на обличчя загиблих. Що слухаю "Пливе кача". Палю свічки на підвіконнях і задихаюсь від почуття вини.
Мені здається, що я нічого не зробила. Мені здається, що коли всі будуть розказувати про їхні звершення в майбутньому, я буду сидіти і ненавидіти себе ще більше, потупившись в землю. Бо _я_нічого_не_зробила_.
Ніби й не було мене тоді. Зовсім.
Блять, якщо я це переживу, я вже точно не буду такою, як раніше.
Я злюсь. Боже як я злюсь.
На всіх вас, хто знайшов місце у цій революції. На всіх, хто допомагав, хто варив борщі і носив бруківку, хто сортував ліки і був диспетчером на телефоні. А я - ні.
Мені здається, що всі знайшли собі місце, тільки я одна здавала сесію і вила періодично між тим. А потім закрилась в дома, і не вмивалась до самого вечора. Тупила в екран. І злилась.
Мені страшно, але злюсь на чоловіка. За те, що він двічі їздив на майдан. За те, що був одним із ініціаторів бойкотної ініціативи. За те, що віз постраждалого хлопця у Франківськ. За щонічні патрулювання. За те, що він зараз із автомайданівцями перекриває вулиці для забезпечення траурної процесії. А я - ні.
Я злюсь на Данила найбільше. І ненавиджу себе за це найбільше. Злюсь тільки тому, що він є. Що мені не було на кого його лишити. Що я не могла іти і їхати туди, де мені хотілось бути насправді. За те, що він не спав ночами. За те, що просив виключити цей злий майдан і без кінця питав чому я плачу. "Тому що той лицар помер?.."
Я злюсь і почуваю себе маленькою, мізерною і нікчемною. Я злюсь на те, що яжемать, і на всіх, хто мені казав, що я роблю найважливіше - сиджу вдома з дитиною. А я не хотіла.
Мені здається, що я не жила останні три місяці. Я не пам'ятаю майже нічого.
Я не знаю куди далі. І навіщо я далі.
Це дуже страшно - не знати навіщо я.
Не пам'ятаю коли виходила на вулицю. Мені страшно. Я боюсь, що хтось прочитає в мене на лобі, яка я нікчемна і незначна, і насварить пальчиком за це.
Я наказую себе тим, що постійно дивлюся на обличчя загиблих. Що слухаю "Пливе кача". Палю свічки на підвіконнях і задихаюсь від почуття вини.
Мені здається, що я нічого не зробила. Мені здається, що коли всі будуть розказувати про їхні звершення в майбутньому, я буду сидіти і ненавидіти себе ще більше, потупившись в землю. Бо _я_нічого_не_зробила_.
Ніби й не було мене тоді. Зовсім.
Блять, якщо я це переживу, я вже точно не буду такою, як раніше.
Немає коментарів:
Дописати коментар